ПЛИНЕ КАЧА, або генетична формула свідомості. О. Сурм’як – Козаренко - ОЛЕНА СУРМ'ЯК-КОЗАРЕНКО - Галерея ТАЛАНТІВ - Каталог статей - КЛАСна РОДИНА

КЛАСна РОДИНА

Субота, 03.12.2016, 05:25

Вітаю Вас Гість | RSS | Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід

Головна » Статті » Галерея ТАЛАНТІВ » ОЛЕНА СУРМ'ЯК-КОЗАРЕНКО

ПЛИНЕ КАЧА, або генетична формула свідомості. О. Сурм’як – Козаренко

З нової книги «Без стриптизу» О. Сурм’як – Козаренко:

ПЛИНЕ КАЧА, або генетична формула свідомості. О. Сурм’як – Козаренко


Ми йшли обгорілим Хрещатиком, сповненим запаху задимлених шин, кіптяви, ще не розібраного сміття в мішках. Оглядали вже символічні намети і людей, що в казанах готували їжу.
- Ось тут стояв наш перший намет, - він показав на місце на початку вулиці. - Від нього починались решта і саме його знесли першим в ніч штурму. Хлопці, коли повернулись сюди на другий день, то довго сміялись: згоріло все і тільки прапор з написом "БУЧАЧ" валявся неподалік зовсім цілим. Вони підняли його, а звідти викотилась палиця ковбаси!
Ми пройшли трохи далі. Зупинились біля моста через дорогу, що веде до Жовтневого палацу, з підмостку якого, як докір сумління, на нас дивились очі наших хлопців. Запалили лампадку і помолились за душі тих, хто поклав своє тіло на жертовний вівтар нашої незалежності. Я не знаю, як хто, але я, коли думаю про Небесну сотню, то завжди дякую Богу за те, що подарував нам молодь, яка стала цвітом української нації.
Підійшли до сцени, зупинились біля Хреста. Навіть "йолку" фотографувати не хоті-лось. Ми всі мовчали. Було шалено важко на серці, і ще важче було дивитись на ті ятки, на котрі постійно наштовхувались і де торгували всяким непотребом. Так обійшли вздовж наметового містечка і на самій горі навпроти "Мак-дональдсу" зупинились.
- Ось в цій "Вареничній" я оперував. Тут так все і називалось: "Чебуречна", "Пельменна", "Варенична". Це були назви операційних. В той кривавий день перших поранених притягли ось сюди, посадили просто під парасолею і сперли на стіну. Коли господар "влетів", то скерував негайно прибрати їдальню, стягнути по два столи докупи – це і була операційна.
Він відкрив свій телефон і показав фото:
- А це наш колектив…
На мене дивились втомлені очі молодень¬ких дівчаток вбраних в білі халати поверх зимо-вого одягу, косинки та чепчики. Старша, вже сива, жіночка втомлено присіла біля них. Її погляд, зморений і порожній розповів більше, ніж могли б написати на сотнях сторінок мемуарів. Ледь примружені очі літнього чоловіка наче хотіли сказати: запам’ятайте нас такими.
- Страшно було?
- Було важко, а для страху просто не залишалось часу. Наш фельдшер Зеник, потрапив в саму "м’ясорубку". Запитай його скількох він виніс чи надав допомогу просто на місці? Скаже, що не рахував. Але коли я вже приїхав, на нього було страшно дивитись. Він кожну смерть на своїх руках переживав, як, власне, втрату рідної людини. Та ми всі плакали за кожним втраченим життям, тільки в когось ті сльози обпікали обличчя, а комусь - серце. Наша "швидка" доїхала до Києва за шість годин. І ми одра¬зу взялися до роботи. Ніхто не запитував ні в кого ні про диплом, ні про паспорт: запитували, що можеш? І ти ставав туди, де був потрібен, і робив, що міг. Найважче було терпіти той смок, що стояв в повітрі. Дим був всюди. А як люди?
- А люди що? Всюди різні. Одні відносили поранених, другі самі брали в руки бруківку. Хтось манівцями приносив повні пакети медикаментів, хтось забирав до себе додому поранених, хтось палив шини, а хтось їх крав… Так-так. Десь біля сьомої вечора ось сюди на "Ланк-рузері" хтось привіз новісінькі, в целофані колеса для "джипа", викинув на дорогу і крикнув: "Хлопці паліть!" Не повіриш, ми не встигли обернутись, як їх поцупили…
Ми ще довго ходили Майданом, зайшли на Інститутську, зупинились біля намету з Небесною сотнею. Там, серед інших - двоє наших хлопців із Зубреця. Дивилась їм в очі і розуміла: хто б і що не говорив, Господь забирає найкращих. Дивно, скільки чистоти і доброти в очах цих мужніх людей. Таке враження, що вони народились янголами, от і віддали своє життя як святі мученики: не за гроші чи посади, і навіть не за життя своїх близьких - вони поофірували його Україні. Десь зовсім недалеко з чийогось смартфона звучало "Плине кача".
- Ви ж теж із лемків?!- питаю.
- Так, мої батьки були вивезені в Бучач в сорок дев’ятому році,- і наче читаючи мої думки мій співрозмовник продовжив: – Але я теж вважав найяскравішою піснею лемківського фолькльору "Ой верше, мій верше".
Дивно, як народ, практично стертий сталінськими репресіями з лиця землі, воскресає із попелу, і в найстрашніший для України час піднімається, як Фенікс, своєю піснею.
- Віриш, я більше не знаю таких пісень, де б так гідно плакало серце в скорботі.
- Правда, пекло пройшли?
- Не шкода того, що пройшли, тільки би не намарно. Так хочеться щось змінити в цій країні, так хочеться відчути себе в ній людиною!…
- Я думаю, що те, що ми пережили, переламало свідомість більшості.
- Хочеться вірити…
- Вам треба вірити, бо йдете на головного лікаря району.
- Думаєш, пройду?
- Не розумію, чому ні? Ваш конкурент - людина, котра була членом партії регіонів, організовувала людей на антимайдан, без жодного досвіду роботи лікарем. Він спочатку купив диплом медінституту, а потім - купив посаду завідуючого поліклінікою.
- І ще купить посаду головного лікаря.
- Не смішіть! Це нереально. Останнє слово за депутатами. Їх всього 78. "Батьківщина", плюс "Свобода", "Наша Україна", аграрії, ну і значна частина порядних регіоналів однозначно проголосує за вас. Думаю, що підтримає й "Удар", хоч декларативно. І молодь Бучацького майдану. Ні, ви даремно хвилюєтесь. В країні війна. Я не думаю, що в когось підніметься рука проти. Бо це буде зрадою ось цих наших хлопців… Та й лікарі скажуть своє слово!..
- Побачимо…
…А через два тижні на сесії районної ради розглядали питання призначення головного лікаря. За поданням трудового колективу було висунуто кандидатуру завідуючого поліклініки, а фракція "Батьківщини" запропонувала кандидатуру хірурга Майдану. За кілька хвилин до початку сесії молодь Майдану відмовилась брати участь в обговоренні. Та найкрасномовнішим було відкрите голосування. Так, саме "свободівці", "аграрії", "нашоукраїнці" та "регіонали" в своїй більшості проголосували за представника, так важко "юстрованої" Партії регіонів. І тільки чотирнадцять депутатів від "Батьківщини" та кілька тих, хто не торгує совістю, представників інших партій, проголосували за того, хто в найважчий для України час не парив, даруйте, свій зад в зручному чиновницькому кріслі, не роздавав хабарі за голоси депутатам, а проявляв свою громадянську позицію, свій професіоналізм на барикадах Майдану.
Я довго не могла дивитись моєму доброму знайомому в вічі. Не знаю чому мені вперше стало боляче соромно за зраду тих, хто наче стояв з нами пліч-о-пліч на Майдані. Хоча чому я дивуюсь? Поки ми стояли на морозі, збирали гроші, відправляли людей, продукти та теплі речі на Майдан у Київ, поки ми тут робили Революцію гідності і хоронили дітей, більшість із тих, хто голосував у залі ради ховались на ліка¬рняних чи в області, їздили на курорт або брали відпустки, чекаючи, куди ж вітер подує. А відтак ставали палкими революціонерами, влашто¬вуючи показову люстрацію керівникам, чиє місце самі ж і посіли. Все, як у класика…
Напевне, тільки "Плине кача…" зможе змінити нашу генетичну формулу свідомості… Та скільки ще її співати?

 

Категорія: ОЛЕНА СУРМ'ЯК-КОЗАРЕНКО | Додав: Maria (23.02.2016)
Переглядів: 95 | Теги: або генетична формула свідомості., ПЛИНЕ КАЧА, О. Сурм’як – Козаренко, книга «Без стриптизу» | Рейтинг: 5.0/2
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Категорії розділу

ЮРІЙ ФУТУЙМА [7]
випускник Бучацької СШ №2
ЗОРЯНА ВОВК (ДЯДІВ) [5]
випускниця Бучацької СШ №2
ЛЕСЯ ГОРЛИЦЬКА [5]
Вчитель музичного мистецтва Бучацької ЗОШ І-ІІІ ст. №2
ІРИНА ТИМЧИШИН (ДУБИК) [1]
Випускниця Бучацької СШ №2
ТАРАС ПАЛЯНИЦЯ [5]
Випускник Бучацької СШ №2
ОЛЕНА СУРМ'ЯК-КОЗАРЕНКО [3]
Бучацька письменниця

Пошук

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Міні-чат

Друзі сайту