З нової книги «Без стриптизу» О. Сурм’як – Козаренко:
ЧИТАЮЧИ ПІНЗЕЛЯ або Тестамент у камені.О. Сурм’як – Козаренко
Я довго дивлюсь на світлини та рештки кам’яних скульптур Іоана Георга Пінзеля. Із шаленою жагою вдивляюсь в очі тих його дерев’яних творінь, що зберігаються у костелі Успіння Богородиці та церкві святої Покрови в Бучачі.
Читаю літературу, присвячену життю та творчості цього неперевершеного майстра і не перестаю дивуватись: чому, розглядаючи форми, спостерігаючи за динамікою, захоплюючись майстерністю витонченої роботи скульптора, не зауважуємо глибину змісту його творчості?
Я переконана, що жодна із скульптур не була випадковою. Більше того, сам порядок скульптур у композиції мав певне змістовне навантаження. Пінзель не просто віртуозно виконував художні твори в камені та дереві, він розповів нам про час, який змінюється, та про нас самих, які змінюватись не хочуть.
Коли читаю Шевченка, то складається враження, що він стоїть в мене за спиною, і пише про нас сьогоднішніх. Так от, коли читаю Пінзеля, то таке відчуття, що він розповідає нам про нас теперішніх. Не вірите? Давайте спробуємо прочитати разом. Ну от хоча б композицію на Бучацькій ратуші.
Для того, щоб краще собі уявити, про що буде йти мова, варто зазначити, що ратуша в Бучачі – це унікальне творіння архітектури вісімнадцятого століття. Як пишуть туристичні путівники, споруда має яскраво виражену вертикально-центричну композицію вежового типу. Її унікальність не просто в архітектурі Бернанда Меритина, а в художньому оформленні Іоана Пінзеля.
Тут на фоні кам’яних рельєфів був дивовижний ансамбль кам’яних скульптур у стилі бароко. Загальноприйнято вважати, що це біблійні та міфологічні образи, котрі показують боротьбу добра і зла, перемогу розуму над стихійними силами природи.
Дослідники називають різну кількість фігур на первозданному фасаді ратуші: хтось каже, що їх було чотирнадцять, хтось називає цифру "дванадцять", я ж знайшла описи та бачила залишки дев’ятьох. Про них і поговоримо.
Як на мене, то однією із основних знакових фігур ансамблю на ратуші була скульптура Феміди.
Фігурою Феміди саме на ратуші Пінзель продовжив традиції вірних грецькій міфології, бо саме греки ставили її в місцях народних зібрань, вважаючи, що своєю присутністю ця богиня правосуддя вносить дух добра та справедливості. У виконанні Пінзеля дружина Зевса зображена напрочуд спокійно, цей спокій відчувається в повороті плеча і ледь виділеній лівій нозі, граційно вигнутій руці з терезами, акуратно видрапіруваній тканині, що так невимушено підкреслює стрункий жіночий стан.
Але, зважаючи на те, що все це відбувається в містичному вісімнадцятому столітті, не слід забувати, що саме Феміда навчила людей пророцтву!
Кажуть, що поряд з нею сидів Запорожець (або, як дехто називає, Козак) з люлькою, зовні дуже схожий на Миколу Потоцького, а неподалік була дуже експресивна скульптура Невільника, котрий розриває пута.
Тож чи не цим хотів розповісти нам великий майстер про головну сутність нашого менталітету: найважливіше подолати кріпацтво в собі - розірвати власні кайданки.
На кутовому стовпі парапету кривава сцена, в якій Давид перемагає Голіафа… Або розповідь про те, що навіть юний пастушок може перемогти могутнього велетня, маючи в собі віру.
В одній композиційній структурі Іоан Георг Пінзель відтворює одразу два подвиги Геракла: перший - Геракл роздирає пащу Немейському леву і другий - перемагає Лернейську гідру.
У виконанні скульптора, Геракл впевненим рухом ледь схилився в бік фронтону (наче підкреслюючи гостроту події, важливість рівноваги), а коліном правої ноги міцно впирається вспину лева, руками роздираючи його пащу. Впогляді ні краплі жалю, лиш упертість та гнів. Дуже велично і точно з анатомічної точки зору передана мускулатура оголеного торсу Геракла, чудово тесані ноги, лінія стегон… Майстер створив форму ідеального чоловічого тіла. Якщо пригадати, що грецька міфологія ґрунтувалась на алегоріях, то стає цілком зрозумілим, що хотів сказати автор саме цими сюжетами. Притім гадаємо: Геракл - це людина-силач, який в поривах затьмарення розуму знищив своїх дітей та дітей свого брата. А в момент просвітлення, з усвідомленням скоєного, прийшло і каяття. В чому ж перший подвиг просвітленого Геракла? Він, не вагаючись, іде на боротьбу з Немейським левом, котрого в грецькій міфології описують як чудовисько неймовірної величини, значно більше, страшніше і огидніше за представників свого роду, котрий спустошував навколишні міста і села. Це був хижак, котрий вбивав більше, ніж міг з’їсти. А тепер повернемось в світ алегорій: саме лев у грецькій міфології був сим¬волом сили і влади!...
Щодо другої скульптурної композиції "Геракл вбиває Лернейську гідру", то у різних викладеннях цього міфу гідра описується по різному, та Пінзель зупиняється на зображенні потвори із зміїним тілом та головами драконів. На мій погляд, сьогодні достеменно не відомо, скількома головами наділив Лернейську гідру Пінзель, але за описами очевидців, щодо самого Геракла розбіжностей нема. Лівою рукою душить голову гідри, а права замахнулась для удару. Тулуб гідри обвиває ноги Геракла, тоді
як плащ кожною своєю складкою майорить на вітрі, а кожне пасмо волосся і кожен мускул на напруженому обличчі героя тільки посилюють динаміку цієї скульптури, передаючи напру¬ження дії. Але повернемось до змісту скульптури. Грецька міфологія говорить про те, що відтинання Гераклом голів Гідрі не давало нічого - ті виростали знову і знову, витрачені сили були намарно. І лише коли кожну відтяту голову Геракл припікав вогнем, тоді він зміг подолати потвору.
Та на скульптурі Пінзеля Геракл ще не позбавляє Гідру голів, він ще тільки бореться з ними. Тож варто заглянути глибше в зміст цієї скульптури і зауважити, що гідрою в нашому побуті колись називали запеклих ворогів, а тому для мене ця скульптура читається, як бажання автора пояснити, що долати ворогів потрібно не просто силою, а їхньою ж кров’ю та вогнем. В іншому разі - це даремна трата сил.
На східному фасаді ратуші була ще одна з наріжних алегоричних скульптур, котрі як-найяскравіше виражають художній образ задуму, - скульптура Нептуна, що тризубцем втихомирює море.
Суворе обличчя бога морів, у зображенні Пінзеля виглядає по доброму стривоженим, з розвітреними пасмами волосся та поглядом у далечінь.
Він, здавалось би, не вкладається в загальну концепцію задуму скульптурної композиції, якби не один нюанс. Всупереч більшості історій про злісну та істеричну вдачу Нептуна, в викладенні Пінзеля, саме на цього героя по¬кладена місія не піднімати хвилі, а заспокоїти, відвернути стихію!
Про скульптурну композицію "Самсон розриває пащу лева", можу сказати лише те, що в 2011 році кам’яну голову Самсона я знайшла на виставці, присвяченій року Пінзеля, в Тернопільському краєзнавчому музеї, як експонат приватної колекції пана Вільгушинського. Там ж була і голова янгола з придорожньої скульптури. І, на щастя, нам з комісією районної ради вдалось повернути їх до Бучацького краєзнавчого музею. Тож мала нагоду побачити витвір величного майстра не просто на старих фотографіях, але й розглянути зблизька і навіть доторкнутись. Що бентежить з першого погляду, то це експресія, сила енергії в гладко витесаному обличчі, гострій формі носа, витончених загострених формах вилиць і в дивовижно цілеспрямованому погляді. Я звикла до порожнечі в очах кам’яних скульптур, а тут вона має особливий зміст, і тому зовсім не важко уявити собі цілісність цієї скульптури.
Що ж до алегоричності її, то Біблійна Книга Суддів говорить про історію Самсона з Левом як про народного героя, котрий одного разу, йдучи дорогою до міста в якому жила його дружна, зустрів молодого лева, що намагався на нього напасти. Самсон, миттєво зреагувавши, перехопив лева і роздер його, як ягня. Якщо провести славнозвісну паралель між левом та владою, фігура набуває значення не просто боротьби народу з владою, а придушення народом влади, яка намірилась заподіяти шкоду своєму народу.
Мало в яких описах бучацької ратуші я зустрічала скульптуру Русалки. Але і зараз на мене з правого кута фронтону будівлі дивиться Русалка, котра присіла на залишку берега чи хвилі (точніше те, що від неї залишилось).
Кажуть, що це одна із небагатьох жіночих фігур створених Пінзелем у камені. Довгокоса дівчина з риб'ячим хвостом в глибокій задумі ледь присіла на бік, спершись на одну руку. З того, що залишилось, можна судити, що це була фігура жінки далеко не бароккових форм, скоріше стандартів сучасних моделей. Хоча, хтозна…
Що могла означати для великого філософа тих літ скульптура Русалки? Чому не німфа чи сирена? В українській народній творчості Русалки є не тільки символом спокуси та небезпеки, а й глибокої печалі. Та найхарактерніше, що їх різнить серед інших подібних міфологічних істот, - це те, що в них немає нічого подвійного: ні в образі, ні у вчинках.
От і виходить, що сидить в глибокій скорботі Пінзелівська Русалка та з висоти вісімнадцятого сторіччя з сумом спостерігає за нами.
Бо нічого не змінилось, ми і далі століття за століттям боремось із владою та ворогами на власній землі. Та, не розірвавши пута у своїй свідомості, не знімемо кайданів, а побороти ворога можна лише його ж кров’ю та вогнем.
Але біда наша в тому, що все ще чекаємо на Геракла, котрий повинен здобути нам і волю, і державу, та не розуміємо, що кожен із нас незалежно від фізичної сили чи матеріальної влади може змінити світ, маючи в собі лише віру. І що при розумному підході можна й стихію відвернути руками кривдника. А найстрашнішого ворога можна здолати лише його кров’ю на його землі! І що у вічній боротьбі із владою маємо те, що заслуговуємо, бо на терезах добра і зла у нас не совість. Не задумуємось, що найвищий суд – Божий, що мусимо мати на своїй землі свого пророка.
Хоча... Ніхто достеменно не знає, в якому порядку були виставлені фігури на фронтоні бучацької ратуші, бо варто лише поміняти місцями Козака та Невільника, чи Феміду і Русалку, як все можна починати читати по - новому. Це загадковий ребус чи пазл, складаючи котрий, кожного разу можна отримати нову картинку, нове послання, суть яких залишається незмінною.
Дивно, як через 300 років великий маестро Пінзель стукає у нашу свідомість. Показує сутність нашого єства, природу наших земних митарств.
|